Деталі
Завантаження Docx
Читати Більше
Життя далеко від рідного села часто буває нестерпним для тих, з ким пов’язано стільки приємних спогадів про землю, де пройшло дитинство. «Здається, наше село в минулому Жовтіють квіти на хризантемовій зелені ще цвітуть бруковані алеї, мохом вкриті подвір’я, черепичні старовинні святині В радості і в горі нас вірно супроводжував краєвид. О, рідне село, Я пам’ятаю його донині».З того дня, як ти пішов, я мрію відвідати наш рідний край Терпляче чекала вона нашого повернення Крізь цикли півмісяців і заходів сонця З дитинства я покинув просту сільську хатину, Потім виріс і закохався в місті Вітри ностальгії з болем проносяться крізь дику траву, Згадую зелений бамбуковий гай Здається, наше село в минулому Жовті квіти зелені хризантем досі цвітуть Бруковані алеї, вкриті мохом подвір’я, і черепичні старовинні святині В радості і в горі пейзаж вірно супроводжував нас. О рідне село, Я й досі пам’ятаю звук гамака, Що гойдається літніми днями, Казки довгою ніччю біля криниці Що лунають з човна, що ковзає, і ноти солодкого смутку. Рисові та кукурудзяні поля тут, і там пахне рисом Аромат сільської місцевості напрочуд хвилюючий Щороку слід сезону цвітіння М’яко приносить вітер на гостину. Півжиття вдалині від батьківщини Тьмяніють мої надії побачити її знову! Старої хати вже немає, а кілька друзів Розійшлися по різних дорогах. Я був байдужий в дорозі, А тепер усвідомлюю, що в мене немає дому. Сумую за селом, його ніде не видно, Білі хмари зникають в тисячі напрямків.Спогади про минуле життя часто бувають сумними, навіть якщо це був славний час. Ми раптом глибоко усвідомлюємо ефемерність фізичного існування і починаємо щиро шукати справжньої мудрості та звільнення, щоб повернути собі вічну славу на Небесах.Проходимо повз царський палац Сліди супутників з минулої епохи... Ніжний смуток!Кохана, я тебе не пам’ятаю? Витончені кроки, як лотоси фуксії, Замки зі слонової кістки і нефритові павільйони, У стародавній столиці обійми минулого кохання,Пісня лютні, що лунає у вечірньому палаці...Кохана, хіба ти не пам’ятаєш? Шовкове ложе, оксамитові подушки, Ніжні губи,сяючі, хризантеми, Її краса і грація Тисячоліттями закохували народ...Просто прийшов час... Ширяючи на крилах перипетій, безтурботна богиня Усміхалась від захвату, Не турбуючись ні про людське похмуре серце, Ні про руїни замку!Самотня мандрівка серед постійних змін Вицвілою галькою вистелила дорогу... Квіти блискуче відображали колишні образи В чистому озері з давніх-давен.Із Західного палацу Коханої імператриці Долинала далека музика Її ніжні руки грали чарівну мелодію Аромат сандалу віяло легким віялом Серце імператора було зачароване!О, минуле... Золоті дні! Прощальні спогади... Про минуле... Золоті дні! Прощавайте, спогади...Я йду в сьогодення, і дощ ллється з мого серця!О минуле... Золоті дні! О минуле... Золоті дні! О, золоті дні...У цьому земному світі немає нічого вічного; будь-який грандіозний план може бути зруйнований в одну мить. Рожеве серце одного дня щасливе, як пісня, але швидко вмирає, коли здіймається бурхлива буря; людина відчуває себе самотньою і загубленою, прагнучи втекти від ефемерного життя, щоб знайти місце, де панує мир, безтурботність і спокій.Згадуючи давню казку Колись давно боги симпатизували людям ще Вік невинності, коли ночами я мріяв про Рай Життя було прекрасним, а мрії світлими.Я сумую за днями дитинства, За шкільними книжками, за їжею та одягом Мами і тата. У хвилини смутку в моїй уяві з’являвся бог, Який дарував чудеса і змінював ситуацію.Тепер, коли я став дорослим, життя здається сповненим сум’яття З порожніми руками, своє майбутнє я повинен вирішити сам. Давня мрія відлетіла В далекі краї, боги теж відійшли від людей.Бувають моменти, коли печаль моя невимовна Життя оманливе, а люди неправдиві! Я прагну віри, щоб бачити, щоб плекати надії, як колись у дитинстві.Якщо є в тебе вільний бог, дай мені його, Щоб врятувати мене з цього темного царства В цю мить; не обіцяй в майбутньому житті, Що я буду повільно вмирати в очікуванні!Людську долю продовжують душити земні прив’язаності та ілюзії, через які нам важко звільнитися від пут, що нас зв’язують. Співчуваючи нашій долі, просвітлені Майстри не раз сходили на Землю, намагаючись звільнити нас від пут, але стільки разів Вони проливали сльози відчаю, бо врятувати людину – завжди нелегке завдання. «Я хотів би, щоб ми Пливли до однієї мети. Я хочу розірвати ці кайдани... О! Мій відчай!»Куди, куди ти йдеш, моє зимове сонечко? Чи не будеш, чи не будеш ти сумувати за мною, залишаючись на цьому березі моря?Куди, куди ти пішов, місяченьку мій ніжний? Як, як я сумую за тобою, що стоїш на цьому березі, синя вода!Я хочу, щоб ми пливли До однієї мети. Я хочу розірвати ці кайдани... О! Мій відчай!Де ж ти, де ж ти тепер, мій єдиний? Чи пригорне тебе хтось, Коли ти прокинешся і заплачеш?Коли я побачу тебе, мій єдиний? Чи скаже мені хто-небудь, Чи повернешся ти коли-небудь?Дякуємо Вам за Вашу доброту.Ms. Debbie Reynolds: Це було чудово. Верховний Майстер Чінг Хай. Браво! Браво! Прекрасно! Це дійсно ставить когось на місце. Для такої маленької дівчинки у тебе дуже гарний голос. Які чудові слова! Я думаю, що сьогоднішній вечір був особливим. Хіба це не було чудово і мило з Її боку? Я маю на увазі... Я б перелякалася до смерті. Вона зробила прекрасну роботу. Не можу повірити, що Вона це зробила. Мені сказали, що це буде легко, але знаєте, це дуже страшно. Я дуже пишалася Нею. Хіба Вона не чудова? Вона чудово співає.
