Деталі
Завантаження Docx
Читати Більше
За часів Будди було більш мирно. Але бачите, в різний час, різний період реінкарнації, карма влаштовує різні речі. Навіть Будда, Його клан був знищений через певну карму з більш тривалого часу, з інших життів, а потім це проявилося в Його житті, так що Його сім’я, Його клан були знищені. [...] Тоді в той час один із поганих чиновників ворогів нагадував королю про причину, чому він повинен піти і вбити клан Шак’я, і тоді він це зробив. Але після цього цей король, який пішов і вбив, убив і замучив стільки-багато людей, а також жінок і дітей, пішов у пекло, в безжальне пекло, і ніколи не повернувся. Дай мені подивитися, чи він ще там. Де він зараз? Його вже немає; то де він зараз? О, він народився зі статусом людини, але в такій постійно спустошеній війною країні. Не в цьому світі, в іншому світі. У нас є й інші планети, і той, хто багато воює, спочатку піде в пекло. Якщо вони вб’ють багато людей, то вони потраплять у пекло, в безжальне пекло. Іноді це може бути назавжди. Але в такій ситуації одна секунда твого життя також здається вічністю.Таке пекло, чому його називають безжальним? Тому що воно ніколи не перестає карати вас, мучити, один за одним. Ви завжди будете відчувати біль назавжди. Ви ніколи не можете перестати відчувати біль або відпочити. У якихось інших пеклах вони відпочивають. Мовляв, якщо люди їдять м’ясо тварин- персон – це залежить від того, скільки і якого типу – коли вони не мають жодних заслуг із минулого життя чи немає Майстра, який би їх врятував чи допоміг, тоді вони підуть до пекла, і їх розточать у фарш, подібно до того, як вони вбивають і подрібнюють м’ясо тварин - персон, щоб зробити фарш у цьому світі, можливо, два, три рази, можливо, шість, десять тисяч разів на день. Але вони ще можуть відпочити між ними. Але в невблаганному пеклі взагалі нікому не дано відпочити. Це триває вічно. Як автомати їх засмоктують, катують якимись чортами, які вештаються просто спостерігати чи контролювати, і це ніколи не припиняється. Це найгірше пекло, в яке можна потрапити.Це пекло зарезервовано для войовничих людей, для людей, які справді хочуть убивати, різати інших невпинно, без пощади. Ці люди потраплять у таке безжальне пекло. Як би вони не ставилися до інших, з ними будуть поводитися так, знову, знову і знову безжально. І ти ніколи не зможеш згадати Бога, Будду – нічого. Ви не могли молитися, Ви не могли нічого для себе зробити. Там гнітюча енергія не дасть вам подумати жодної наносекунди. Ви не можете нічого згадати. Все, що Ви робите, це просто кричати весь час, 24/7, знову, знову і знову. Це жахливо. Ось чому багато Майстрів зійшли на Землю, тому що вони не можуть терпіти, щоб бачити істоти на цій планеті так страждають. Так само і зі мною. Щодня Я плачу, а Ви не бачите.Коли Я монтую шоу, які Ви мені даєте, коли тварини-персони або люди страждають у цьому шоу, о, Я так сильно плачу весь час. Я повинна дійсно намагатися контролювати себе; інакше Я не можу так працювати. Я також дякую вам, усім вам, телевізійним командам Supreme Master, які працюють над такими страждальними шоу, коли ми повинні показати світові правду – як страждають тварини-персони, як страждають жертви війни. Ви всі повинні працювати над цим. Те саме зі мною – Я працюю з вами пліч-о-пліч щодня; хоч ми далеко один від одного, але ми працюємо разом.Зараз Я не відчуваю себе осторонь від усього, тому що у нас є Інтернет; ми можемо спілкуватися один з одним і говорити, ми можемо працювати один з одним, ніби ми знаходимося в одній кімнаті, в одному офісі. Тож Я завжди відчуваю вас поруч, усіх вас. Просто іноді, час від часу, коли Я бачу старі зустрічі разом, коли ми добре проводили час, коли люди були раді бачити мене, тоді Я сумую за цим. Але Я не сумую на публіці. Я люблю бути в приватному просторі. За винятком випадків, коли Я бачу любов, що виливається від учнів чи шанувальників ззовні – тоді моє серце зворушене, і Я хотіла б знову подарувати їм таке ж щастя, насолоду – коли всі ходили туди і відчували себе благословенними, блаженними, щасливими , і як всі стали єдиними, в любові і щастя тільки.Це те, що мене зворушило, і, можливо, це знову привернуло б мене до публіки.Але ці чотири роки – більше чотирьох років, майже п’ять років – що Я одна на самоті, Я ні за чим не сумую. Я не спонукаю себе чи справді не відчуваю, що мені потрібно вийти й поговорити з публікою тощо. Ні, Я не маю такого бажання. Я роблю все, що добре для світу, от і все. Незважаючи на те, що б ми не робили, завжди є вибір жертвувати чи ні.Я сумую за моїми песиками-персонами, Пташками-персонами. Це все, правда. І всіх вас Я люблю, але ні до кого не відчуваю цього почуття. Бог створив мене такою, Я думаю; інакше Я не змогла б цього витримати; було б надто самотньо бути самотньою. У Гімалаях Я була одна; Я теж не проти. Гуляти в темряві або під дощем мені довелося дуже мало. Я ніколи не проти цього. Тоді Я почувалася дуже щасливою. А зараз Я не відчуваю себе такою щасливою, тому що щодня мені доводиться перевіряти шоу, які Ви робите, і іноді раптом приходять деякі страждання. І мені справді було дуже боляче.Ось чому Я просила вас розміщувати в наших шоу більше кліпів із щасливими тваринами-персонами з Інтернету, щоб також ділитися щастям з людьми поза межами. Коли Я бачу ці кліпи – щасливі, кумедні тварини-персони з людьми чи один з одним – Я почуваюся щасливою. І Я іноді сміюся від цього. Ось чому Я подумала, що ми повинні давати світу більше цього та жартів, щоб люди могли почуватися щасливими принаймні деякий час і могли розслабитися, тому що їх життя вже сповнене труднощів, особливо в наш час. Мільйони людей голодують щодня, а моє серце ніколи не може відчувати себе зціленою або по- справжньому щасливою цілий день. Ні, ні, просто деякі моменти, коли Я бачу щось хороше в шоу. Але все одно дякую, що винесли все це зі мною заради інших.Я знаю, що ваша жертва велика. З вами немає родини. У вас немає особистих стосунків. Взагалі нічого. Я все це знаю. Ви просто працюєте і їсте, а іноді Я теж вам надокучаю. Перепрошую, бо робота не чекає до завтра. Робота не схожа на чорно-біле або на пряму лінію, якою Ви йдете, або на велосипедну доріжку, якою Ви можете просто їхати і зупинятися, коли захочете. Це не так, тому що все непросто. Якщо Ви хочете знайти інформацію, дослідити і все таке, це займе дуже багато часу. І коли треба щось виправити, інколи комп’ютер мене не слухає. Він перескакує в різні місця, і мені доводиться переписувати його знову. Або Я не знаю, як це контролювати, виправляти, коли всі мої правки впали та змішалися з друкованою частиною, і тоді ніхто не може це прочитати. Я дуже намагаюся його врятувати, але іноді мені не вдається. Тоді мені доведеться все це переписати заново. Але це просто так, як ми повинні працювати. Ми не можемо уникнути всього.І уявіть собі, ми так сильно страждаємо, коли просто бачимо ролик подій про страждання тварин-персон або людей, які страждають від хвороб чи війни тощо. Уявіть, що Ви опинилися в такій ситуації – якщо ми та тварина-персона, чи якщо Ви жертва війни, особливо якщо Ви маленька дитина. Або Ви лише дитина, одна, твої батьки загинули від бомби, і ти сам ходиш вулицею з іншими людьми, намагаючись знайти іншу країну. Але тоді вам нічого їсти, нікого немає, і Ви виснажені. І Ви просто падаєте на вулиці або мертвим, або відчайдушно пораненим, поки хтось не побачить вас і не привезе в далеку лікарню. Уявіть, що це були Ви.Коли Я була маленькою – чи не дуже, але, мабуть... Дай згадати... сім чи вісім років, ми поїхали з обласного центру аж у мій менший район. Воєводський центр і мій будинок були далеко один від одного. Їхати потрібно на машині, автобусі або маленькому тук-тук – триколісному невеликому транспорті. Їх можна побачити й зараз, як у Бангкоку. Водій їде спереду з одним (пасажирським) сидінням, а ззаду можуть розміститися, можливо, вісім осіб. Але іноді вони стискають десять і багато іншого, наприклад, курей і свиней, їжу, овочі та рис. Тож іноді Я дивувалася, як бідолашна машина взагалі могла рухатися. Але воно ворухнулося! Вони геніальні у створенні таких речей. Але якщо сидіти позаду, то вихлопні гази потрапляють тобі в обличчя та ніс, іноді страшно пахне; Мене інколи блювало. Але тобі навіть пощастило, якщо під час війни твій автомобіль чи автобус продовжив дорогу додому.Одного разу не продовжилося, – просто розірвалася бомба посеред дороги, і багато людей загинуло. Пощастило, що ми з батьком не померли. Але довелося взяти велику валізу і тягнути її по трасі. Цей національний шлях не був красивим шосе, як Ви бачите зараз, як в Америці, Англії, Франції чи інших країнах. У той час, коли Я була молодою, був лише один національний шлях з півдня на північ, і він закінчувався біля річки Bến Hải. Ось і поділи нашу країну. Одна сторона була Північчю, інша сторона – Півднем. Ось і все. Ми могли б піти туди; ми не могли піти на північ. Я не пам'ятаю, як ми могли. Можливо, ми могли, а може, й не могли. Я ніколи про це не знала. Я думала, що туди заборонено ходити; Я більше не питала. Я не думаю, що ми могли б піти так легко, тому що мій дядько був на півночі, або, можливо, він любив їздити на північ.Після Женевської мирної угоди багато людей з Півдня вирушили на Північ, щоб залишитися там жити, а деякі люди з Півночі поїхали аж на Південь, щоб бути з урядом Півдня. У той час існувало дві різні системи. Північ була як комуністична система, а Південь вони називали демократичною системою. Різним людям подобалися різні системи, тому вони розділилися і розійшлися в різні боки. Отже, мій дядько ніколи не повертався весь цей час до закінчення війни в Âu Lạc (В’єтнам). Я думаю, що це був 1974 рік. А потім дядько повернувся. Я ніколи його не бачила; моя мама сказала мені, коли ми бачилися в Гонконгу і ще один раз в Бангкоку. Їм дозволяли двічі виходити до мене. Після цього їх більше не пустили. У них вилучили паспорти. Мені сказали, що більше не можуть прийти до мене. Я була дуже, дуже спустошена, але все було так швидко, Я нічого не могла зробити. Нічого страшного. Забудьте про це. Це була лише моя особиста справа. Я не знаю, чому Я вам про це розказала.Photo Caption: Красиво зсередини, це чиста душа
